Тема: Міські і сільські населені пункти. Урбанізація
1. Ознайомтесь з матеріалом:
Типи поселень
Результатом розселення людей є мережа населених пунктів (поселень) – уся сукупність населених пунктів, розташованих на будь-якій території. Розрізняють два типи поселень: міські й сільські. За даними статистики, нині 51 % населення світу проживає в міських поселеннях, а 49 % – у сільських.
Утім провести межу між містом і селом не завжди легко. Чим же вони відрізняються одне від одного? За якими критеріями поселення поділяють на села і міста? Здавалося б, найважливішим критерієм могла б слугувати кількість населення. Проте єдиних стандартів у світі щодо людності міст немає. Так, у Скандинавських країнах, Данії, Ісландії містом вважають поселення, де мешкає понад 200 жителів, у Канаді та Австралії – більш ніж 1 тис. осіб, у США – понад 2,5 тис. осіб, у Китаї – більше 3 тис. осіб, в Україні – понад 10 тис. осіб, у Росії – понад 12 тис. осіб, у Японії – понад 30 тис. осіб. На рівні ООН було зроблено спроби встановити єдиний, спільний для всіх країн критерій для визначення статусу міста – не менше 20 тис. осіб. Але при цьому кількість міст світу одразу зменшилася б на чверть. Тоді було вирішено вести облік міст за даними кожної держави.
Головною ознакою, що відрізняє міське поселення від сільського, є характер зайнятості населення. Міським є поселення, де більша частина людей працює в промисловості та сфері послуг, сільським – у сільському господарстві.
Міські поселення
У наш час розміщення людей дедалі більше визначається географією міст. Нині в містах живе більше ніж половина всього населення планети. Сільське населення переважає лише в Африці та в Азії.
Місто – тип поселення, понад 85 % жителів якого зайняті у сфері послуг і промисловості.
Зазвичай місто характеризується значною кількістю населення та великою його густотою. У місті зосереджено багато видів господарської діяльності: наука, освіта, культура, інформація, банківська справа, транспорт, промисловість, будівництво та інші. Усе це, поєднане інженерною і соціальною інфраструктурою (сферою обслуговування, необхідною для функціонування міста), зумовило тут формування особливого міського способу життя. Кожне сучасне місто має певні особливості внутрішньої організації. У ньому наявні квартали будинків, часто міські райони. Є центральна частина, промислові зони, в сучасний період – бізнес-сіті. Розвинута інфраструктура: дорожні мережі, вулиці з тротуарами, алеї, пішохідні зони, громадський транспорт. Наявне централізоване водо-, газо-, електропостачання, каналізація, телекомунікації, підприємства з утилізації відходів. Місто є важливою адміністративною одиницею країни.
Нині у світі налічується понад 2,5 млн міст. Їх розрізняють за кількістю населення (людністю) та функціями.
За кількістю жителів міста поділяють на групи:
малим у більшості країн вважають місто, де мешкає до 20 тис. осіб
середнім – 20–100 тис. осіб
великим – 100–500 тис. осіб
надвеликим – 500 тис. – 1 млн осіб
містом-мільйонником – понад 1 млн осіб
містом-мультимільйонником – більше ніж 5 млн осіб.
Перші в історії міста були центрами торгівлі, ремесла, адміністративної влади, військовими укріпленнями. З розвитком суспільства роль міст значно розширилася. Вони стали транспортними вузлами, культурними, освітніми, курортними центрами. Тепер міста класифікують за їхніми функціями, тобто основною роллю, яку вони відіграють у господарстві країни. Великі міста часто є багатофункціональними, виконують одразу кілька функцій як у виробничій сфері, так і у сфері послуг. В останні десятиріччя серед функцій найбільших міст зростає роль саме невиробничої сфери: науки, освіти, культури, фінансового та юридичного обслуговування, реклами, побутових послуг тощо. Так, у Нью-Йорку у сфері послуг працює понад 4/5 усього економічно активного населення, у Лос-Анджелесі та Чикаго – більше як 3/4. Є й вузькоспеціалізовані міста, основою для розвитку господарства яких стала одна галузь виробничої або невиробничої сфери.
Виділяють міста з такими функціями:
промисловими (наприклад, Детройт у США)
транспортними (Суец у Єгипті)
політико-адміністративними (так звані штучні столиці – міста, що були спеціально збудовані як адміністративні центри і не виконують інших функцій: Канберра, Оттава, Вашингтон, Бразиліа)
науковими та освітніми (Оксфорд і Кембридж у Великій Британії, Гейдельберг у Німеччині)
курортно-оздоровчими (Ніцца у Франції, Маямі у США)
військовими (Гібралтар)
релігійними (Мекка та Медина в Саудівській Аравії)
Світові міста
Деякі міста відіграють важливу роль не лише у житті країни, а й в економічному та політичному житті всього світу. Їх називають світовими (глобальними) містами, або альфа-містами.
Світове місто – це місто, яке вважається важливим елементом світової економічної системи, здійснює сильний політичний, економічний і культурний вплив на ключові регіони Землі.
Уперше термін «світове місто» було використано на початку 1990-х років щодо Лондона, Нью-Йорка і Токіо. Світове місто – це не завжди столиця країни. У таких містах проводять міжнародні зустрічі, міжнародні організації розміщують свої штаб-квартири. Світові міста вирізняються з-поміж інших міст багатьма особливостями.
Наприклад,
Шанхай (24,2 млн осіб), Карачі (23,5 млн осіб), Пекін (21,2 млн осіб) – найбільшою у світі кількістю населення;
Токіо, Осака, Москва – високою «вартістю» життя;
Дубай, Маямі, Амстердам – кількістю іноземців;
Токіо, Москва, Сеул – пасажиропотоком метрополітену;
Шанхай, Лондон, Нью-Йорк – довжиною метрополітену;
Атланта, Пекін, Лондон – потоком авіапасажирів;
Москва, Нью-Йорк, Лондон – кількістю мільярдерів;
Токіо, Нью-Йорк, Лос-Анджелес – обсягами виробництва товарів і надання послуг.
Нині складено перелік зі 173 світових міст. Найбільше їх на території США, Європейського Союзу, Індії та Китаю. За значенням ці міста умовно поділяють на три типи:
Альфа (44 міста)
Бета (63 міста)
Гамма (110 міст)
Рейтинг світових міст очолюють Лондон і Нью-Йорк. Їх зараховують до типу Альфа++. Серед українських міст до групи світових належить лише Київ, який посідає 70-те місце і віднесений до типу Бета.
Сільські поселення
До сільських поселень зараховують усі населені пункти, що не мають міського статусу. Порівняно з містами вони виконують переважно одну функцію – сільськогосподарську, і в них проживає значно менше людей. Сільські поселення надзвичайно різноманітні і багато в чому залежать від природних умов, соціально-економічного середовища та форм власності на землю.
Переважають три основні форми сільських поселень: групова, розсіяна (фермерська) і кочова. Перші дві форми історично склалися на територіях, для яких було характерне осіле населення, що займалося землеробством.
Групова форма властива країнам, де зберігається общинне землекористування або переважають великі кооперативні господарства. За такої форми великі села поєднані з хуторами (малими населеними пунктами, що складаються з кількох домогосподарств). Групові поселення характерні, зокрема, для низки країн Європи, Африки, а також для Росії, Японії, Китаю.
Розсіяна (фермерська) форма поселень притаманна переважно країнам із високим рівнем розвитку сільського господарства, зокрема США, Канаді, Австралії, Великій Британії. Там люди володіють великими наділами землі або орендують їх і живуть на значній відстані один від одного.
Кочова форма сільських поселень сформувалася внаслідок давніх форм господарювання народів: пасовищне тваринництво, полювання, збирання дарів природи. Вона притаманна переважно пустельним, степовим, саванним ландшафтам та екваторіальним і тропічним лісам. Кочова форма сільського розселення існує в Монголії, Саудівській Аравії, Ірані, у племен Екваторіальної Африки й Амазонії.
Сільські населені пункти кількісно переважають над міськими. Але темпи їхнього зростання поступаються містам, а у деяких регіонах світу навіть скорочується чисельність селян. Наприклад, у розвинутих країнах Європи їхня частка становить від 2 % до 9 % населення країн.
Типи поселень в Україні У результаті розселення людей в Україні склалася своя мережа населених пунктів. За даними статистики, нині 68,7 % населення України проживає в міських поселеннях, а 31,3 % – у сільських. В Україні існує 1345 міських поселень. Найбільша частка міських жителів спостерігається у промислових областях: Донецькій (90,6 %), Луганській (86,8 %), Дніпропетровській (83,5 %). Найменша – у західних областях: Закарпатській (36,8 %), Чернівецькій (42,3 %), Івано-Франківській (43,1 %), Тернопільській (44 %), Рівненській (47,4 %), Вінницькій (50 %). Поняття «місто» в Україні пов’язують з магдебурзьким правом – однією з найпоширеніших правових систем міського самоврядування у середньовічній Європі, що сформувалася в німецькому місті Магдебург у 1235 р. Завдяки цій системі були створені міські ради – орган міського самоврядування, що не мав аналогів у селах. На Русі магдебурзьке право з’явилося з німецькими колоністами. Згодом право на самоврядування здобули Львів, Луцьк, Галич, Київ та інші міста. Нині в Україні населений пункт може одержати статус міста лише за окремим законом Верховної Ради. Головною ознакою міста є характер зайнятості населення. Інший критерій – кількість населення. В Україні це не менше 10 тис. осіб, хоча є і винятки. У Берестечку (Волинська область) та Угневі (Львівщина) налічується відповідно менше ніж 4 тис. і трохи більше як 1 тис. жителів, але за характером зайнятості населення та роллю в культурному житті країни вони дістали статус міста. Міста Прип’ять і Чорнобиль узагалі не мають постійного населення.
До міських в Україні відносять два типи поселень – міста і селища міського типу (смт). Нині в Україні існує 460 міст. Найбільше їх у Донецькій (52), Львівській (44), Луганській (37) областях. Найменше – у Херсонській (9) та Миколаївській (9). В Україні переважають малі та середні міста.
Великих міст (із населенням 100–500 тис. осіб) – 37.
Є 6 надвеликих (500 тис. – 1 млн осіб) міст: Одеса (993,2 тис. осіб), Дніпропетровськ (979 тис. осіб), Запоріжжя (753 тис. осіб), Донецьк (750 тис. осіб), Львів (721,1 тис. осіб), Кривий Ріг (645,7 тис. осіб).
У період з 2001 до 2016 р. кількість міст-мільйонників скоротилася з п’яти до двох. Нині до них належать Київ (2,86 млн осіб) і Харків (1,43 млн осіб).
Обласні центри і деякі великі міста України є багатофункціональними. Інші міста вузькоспеціалізовані.
Виділяють міста з такими функціями:
багатогалузеві промислові (Запоріжжя, Кривий Ріг)
вузькоспеціалізовані промислові (Шостка)
транспортні (Чорноморськ, Жмеринка)
курортно-оздоровчі (Ялта, Трускавець, Миргород)
військові (Севастополь, Остер)
релігійні (Почаїв).
Селища міського типу – це також міські поселення, оскільки більшість їхніх жителів зайняті у промисловості та сфері послуг, але кількість населення менша: від 2 до 10 тис. осіб. Селищ міського типу в Україні 885. Найбільше їх у промислових східних областях: Донецькій (131), Луганській (109), Харківській (61). Найменше – у Чернівецькій (8), Черкаській (15) та Рівненській (16). У нашій країні існує 28 388 сіл. Для України притаманна групова форма сільських поселень – великі села у поєднанні з хуторами. Особливості географічного положення, природних умов і ресурсів, історичного розвитку зумовили значні відмінності у розмірах сільських поселень.
Так, на Поліссі переважають малі села з населенням 200–500 осіб. Здебільшого це одновуличні села. Вони розташовані на підвищених вододілах річок. Такий тип сільського розселення називають вододільним, оскільки люди селяться далеко від берегів річок, на вододілах, де є дреновані сухі місця. Іноді на Поліссі трапляється хутірський тип розселення з невеликою кількістю садиб.
У лісостеповій та степовій смугах сформувалися великі села з населенням 500–1500 осіб. У лісостеповій зоні села поширені в долинах річок і ярах, у степовій – у балках, близько до рівня ґрунтових вод. Це дає можливість легше копати криниці, створювати ставки, краще використовувати талі й дощові води. Такий тип розселення називають долинно-яружним. Села там часто мають форму правильної шахівниці.
У Карпатах люди живуть у міжгірських улоговинах, долинах річок, як правило, не вище 800 м над рівнем моря. Такий тип поселень називають гірсько-долинним.
Нині сільське населення страждає від гострих соціально-економічних проблем, що ставить його на межу вимирання. У результаті прорахунків у реформуванні сільського господарства селяни втратили роботу. Злидні й безробіття, занепад соціальної сфери (брак якісної освіти, дошкільних і культурних закладів) примусили молодь залишати села. «Старіння нації» призводить до погіршення демографічної ситуації та вимирання українських сіл. Без економічних реформ, залучення населення до виробництва, створення умов для роботи і проживання молоді у сільській місцевості ці проблеми подолати неможливо.
2. Пройдіть тест для самоконтролю
3. Урбанізація
Урбанізація як всесвітній процес Справжнім феноменом суспільного розвитку ХІХ–ХХІ ст. стало швидке зростання міст. Нині щороку міське населення у світі збільшується приблизно на 50 млн осіб. У містах люди живуть, навчаються, працюють, проводять своє дозвілля. Паралельно з принадами міського способу життя виникли й гострі проблеми, які фахівці називають «хворобами міста»: катастрофічне забруднення довкілля, тонни неутилізованого сміття, шум і стреси, велике скупчення людей. Усе це – наслідки явища урбанізації. Урбанізація (з латин. – міський) – процес швидкого зростання міського населення, поширення міського способу життя та підвищення ролі міст у розвитку суспільства.
Загальні риси урбанізації
Як глобальний процес урбанізація має загальні риси, властиві всім країнам світу.
По-перше, відбувається швидке зростання частки міського населення. Якщо на початку XIX ст. у містах проживало 3 % населення світу, то через 100 років цей показник зріс до 14 %, а на початку XXI ст. становить уже 51 %. Очікують, що до 2030 р. частка міських жителів досягне 60 %. Які причини зумовили такі стрімкі темпи зростання міського населення? Насамперед це міграція людей із села до міста. Крім того, межі міст розширюються, вони поглинають передмістя. Виникають і нові міста, а у зв’язку з розвитком промисловості та сфери послуг деякі села перетворюються на міста. Зрештою, природний приріст у самих містах більший, ніж у селах, що веде до швидкого зростання їхньої людності.
По-друге, відбувається концентрація населення та господарства у великих містах. Саме такі міста найбільше відповідають економічним і духовним запитам людей. Тут багато робочих місць, сучасних наукоємних виробництв, добре розвинута сфера послуг (заклади освіти, культури, побутового обслуговування, місця відпочинку). Якщо на початку XX ст. великих міст у світі налічувалося близько 360, то тепер їх понад 2500. Серед великих міст найшвидше зростає населення міст-мільйонників. Ще 100 років тому у світі їх було всього 10, нині ж – 412. А міст-мультимільйонників уже 44. З них 29 міст мають населення 5–10 млн осіб, 12 міст – 10–20 млн осіб, а 3 міста – понад 20 млн осіб. Ви вже знаєте, що найбільшим містом світу є китайський Шанхай, у якому проживає 24,2 млн осіб.
По-третє, великі міста обростають містами-супутниками, залучаючи їх у зону свого впливу. Міста-супутники розташовані на відстані не більше ніж 30 км від головного міста і тісно поєднані з ним економічними зв’язками. Водночас до сфери впливу великих міст потрапляють також найближчі селища й сільські населені пункти. Так відбувається перехід до міських агломерацій.
Міська агломерація (з латин. – приєдную) – група населених пунктів, між якими існують тісні зв’язки (транспортні, виробничі, трудові, культурно-побутові) та частими є «маятникові» міграції населення.
Це більша, ніж місто, форма розселення. Вона є основною у розвинутих країнах. Кожна міська агломерація формується навколо великого міста або кількох близько розташованих міст, які називають ядром (ядрами) агломерації.
Якщо ядро одне, міську агломерацію називають моноцентричною, наприклад: Лондонська, Паризька, Нью-Йоркська, Сан-Паулу, Київська та ін.
Якщо передміськими зонами зростаються два міста – це біцентричнаагломерація. Зокрема, такою є найбільша у світі за кількістю мешканців Токійсько-Йокогамська агломерація в Японії, населення якої становить 37,7 млн осіб.
Якщо ж ядер агломерації кілька, її називають поліцентричною. Такими є Рурська агломерація на заході Німеччини (зростається близько 100 міст) та Верхньосілезька на півдні Польщі (близько 20 міст).
Найбільші агломерації з’єднані транспортними комунікаціями і формують опорний каркас розселення. У наш час подекуди навіть міські агломерації зростаються між собою й утворюють суцільні урбанізовані зони, що є найбільшими формами – мегаполісами. Мегаполіс (з грец. – велике місто) – це група міських агломерацій, які майже зливаються забудовою і мають єдину інфраструктуру. Мегаполіси формуються стихійно. Їхня поява пояснюється надмірною концентрацією міського населення. Однак мегаполіс – це не суцільна забудова. 90 % його території становлять відкриті простори. Складові елементи мегаполіса пов’язані між собою економічно. Усі мегаполіси мають лінійний характер забудови, витягнутої уздовж транспортних магістралей. На відміну від міських агломерацій, у них проживають десятки мільйонів людей.
У світі утворилося 8 мегаполісів.
На території США виникли 3 мегаполіси: Приатлантичний (або Бос-Ваш, тобто від Бостона до Вашингтона, 50 млн осіб), Приозерний (або Чи-Піттс, від Чикаго до Піттсбурга, 35 млн осіб) та Каліфорнійський (або Сан-Сан, від Сан-Франциско до Сан-Дієго, 20 млн осіб).
У Японії існує мегаполіс Токайдо (від Токіо на південь до міста Кобе), в якому проживає майже половина населення держави (70 млн осіб).
У Західній Європі сформувалися мегаполіси Прирейнський (Рандстад) та Англійський, які часто об’єднують в один – Європейський хребет, або Блакитний банан, населення якого становить 89,8 млн осіб. Він пролягає від півночі Італії до півдня Великої Британії.
Два мегаполіси виникли у Китаї: Дельта річки Янцзи (де зливаються близько 20 міських агломерацій із загальною кількістю населення 80 млн осіб) та Дельта Перлинної річки (у районі Сянгану, охоплює 11 агломерацій, 47,3 млн осіб).
Іноді мегаполісом називають Москву з однойменною областю в Росії, де мешкає приблизно 20 млн осіб.
Формується Бразильський мегаполіс між Ріо-де-Жанейро та Сан-Паулу з населенням близько 38 млн осіб.
Відмінності урбанізації в різних країнах світу Явище урбанізації має свої особливості в країнах різних типів. Основними ознаками, якими різниться цей процес у розвинутих країнах і тих, що розвиваються, є рівень і темпи урбанізації. Рівень урбанізації показує, яка частка загальної кількості людей країни проживає в містах. Високим вважають рівень урбанізації понад 50 %, середнім – 20–50 %, низьким – менше ніж 20 %. Темпи урбанізації – це швидкість зростання міського населення. Для розвинутих країн характерні переважно високий рівень і низькі темпи урбанізації. Більше того, з кінця XX ст. населення великих міст Західної Європи почало зменшуватися. Щороку в середньому на 1 млн осіб скорочується кількість міських жителів у США. Зменшується й населення Токіо. Це результат процесу субурбанізації. Субурбанізація – відплив міського населення в передмістя, що супроводжується зростанням і розвитком приміської зони. Унаслідок цього формуються великі міські агломерації. Причому в ядрі такої агломерації живе лише 1/3–1/4 частина населення. Основна ж маса людей мешкає в передмістях і містах-супутниках. Країнам, що розвиваються, властивий середній або низький рівень урбанізації. Щоправда, у більшості країн Латинської Америки, країнах Перської затоки, Північної Африки, нових індустріальних країнах Азії він уже високий. Темпи урбанізації у 4,5 разу вищі, ніж у розвинутих країнах, що дає підстави говорити про «міський вибух». З перенаселених сіл, у яких немає роботи й елементарних умов проживання, люди їдуть до міст шукати кращої долі. При цьому швидко зростає частка міського населення країн. Але місто не в змозі забезпечити всіх переселенців житлом і роботою. Це явище дістало назву хибної урбанізації. Хибна урбанізація – зростання міського населення, що не супроводиться формуванням міського способу життя. За хибної урбанізації околиці величезних міст перетворюються на перенаселені нетрі з антисанітарними умовами, де люди живуть у наметах, кар тонних коробках, дерев’яних ящиках. Такі квартали є розсадниками хвороб і злочинності. У Бразилії їх називають «фавелами», у Перу та Колумбії – «барріос кландестінос», в Індії – «басті», в Африці – «бідонвілями». Останніми роками в умовах науково-технічного прогресу в розвинутих державах змінюються функції сільських поселень. Для них характерним стає явище рурбанізації(з англ. – сільський та латин. – міський) – поширення міського способу життя на селі.При цьому в село переносяться міські галузі господарської діяльності: сфера послуг і промисловість. На селі зростає кількість котеджів міських жителів. Найбільш рурбанізованою є місцевість навколо Парижа. Тут проживає понад 400 тис. селян, з яких лише 15 % зайняті у сільському господарстві. Інші працюють у столиці або передмістях чи обслуговують туристів. Отже, розселення є складною системою розміщення людей по території. Вона склалася історично і постійно змінюється.
Урбанізація в Україні Процес урбанізації в Україні розпочався у XIX ст. Особливо він прискорився після скасування кріпацтва в 1861 р. та швидкого розвитку промисловості. Утім міські жителі ще тривалий час становили незначну частку населення. Із 1930-х років у зв’язку зі спланованим радянською владою голодомором на селі та форсуванням процесів розвитку промисловості урбанізація пришвидшилася. Нею керувала держава: будувалися нові міста, розширювалися старі. З сіл прибуло населення, утворюючи клас робітників. У 1940 р. в Україні вже було 255 міст і 459 селищ міського типу, рівень урбанізації досяг 36,2 %. Лідером з цього погляду став Донбас, де рівень урбанізації становив 74 %. За ним слідували Харківщина і Дніпропетровщина. Після Другої світової війни темпи урбанізації зросли ще більше. Наприкінці 50-х років ХХ ст. в Україні вже було 332 міста і 744 селища міського типу, а рівень урбанізації зріс до 45,7 %. У 1960–1970-х роках почали формуватися міські агломерації навколо таких ядер, як Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, Львів. Рівень урбанізації вже був високим – 60,8 %. На початку 1990-х років рівень урбанізації майже досяг сучасного, що свідчило про перетворення України на високоурбанізовану країну. Кількість міст зросла до 437, а п’ять із них були містами-мільйонниками. Сформувалися 19 міських агломерацій. Темпи урбанізації сповільнилися. Почалися процеси субурбанізації. Разом з тим урбанізація мала однобічний характер, спрямований на промисловий розвиток. Якість міського життя була невисокою, наростали екологічні проблеми, сфера послуг не відповідала нормам міського способу життя, особливо в малих і середніх містах.
Зростання частки міського населення в Україні
На сучасному етапі Україні притаманні високий рівень (68,7 %) та низькі темпи урбанізації. У результаті субурбанізації сформувалися міські агломерації – найбільша форма міського розселення в Україні. У них проживає близько 36 % населення країни.
До моноцентричних агломерацій належать, зокрема, Київська (5,2 млн осіб), Харківська (2,2 млн осіб), Одеська (1,5 млн осіб), Львівська (1,5 млн осіб), Запорізька (1,1 млн осіб).
Біцентричними є Дніпропетровсько-Дніпродзержинська (2,4 млн осіб), Донецько-Макіївська (2 млн осіб), Горлівсько-Єнакіївська (783 тис. осіб), Ужгородсько-Мукачівська (469 тис. осіб), Лисичансько-Сєверодонецька (360 тис. осіб), Калуш-Долинська (298 тис. осіб) агломерації.
Поліцентрична агломерація сформувалася на Донбасі (4,7 млн осіб).
4. Підготувати за бажанням (на оцінку) презентацію на тему : "Мій населений пункт" чи "Моє село". Готові презентації вислати на адресу sergioparallel@gmail.com
Comments